У самому серці Києва тепер є не лише смаколик, а й мистецька часточка, яка розповідає історію через бронзу. Міні-скульптура «Київська перепічка» стала 45-ю частиною унікального проєкту «Шукай!» Юлії Бевзенко, що оживляє дух столиці через символічні скульптури. Історія перепічки — це історія Києва, його вуличної культури, тепла і спільності, яка триває вже майже чотири десятиліття.

Перепічка: смак, що об’єднує киян і гостей

Перепічка — це не просто сосиска в тісті, а справжній символ київського стрітфуду. Вона з’явилася на вулиці Богдана Хмельницького, 3, ще у 1986 році й відтоді стала невіддільною частиною міського життя. Черги біля невеликого віконечка знали всі: від студентів, які голодними після лекцій тягнулися за перепічкою, до туристів, які включали її в свій маршрут як справжню кулінарну перлину. Це той самий момент, коли рука з віконечка передає ароматну перепічку — як запевнення, що життя у Києві триває попри все.

Мініатюрна перепічка з серцем і теплом

Міні-скульптура перепічки несе не лише емоційний заряд, але й буквально зігріває. Завдяки вбудованому нагрівнику, вона завжди тепла, наче щойно з віконечка на Богдана Хмельницького. Цей задум авторів символізує не просто смаколик, а тепло людських зв’язків і непохитний дух киян. Адже саме такі деталі, як перепічка в руці, стали символом того, що в Києві завжди є місце для радості та затишку.

Мрія, що стала реальністю

Запитання «Коли буде скульптурка перепічки?» супроводжувало Юлію Бевзенко від початку проєкту «Шукай!». Перепічка для неї — це особистий символ міста, адже вона куштувала її ще дитиною, а потім — студенткою театрального. Смак перепічки став спільною ниткою, яка об’єднує мільйони киян.

Родина перепічки та віра в майбутнє Києва

Для ТОВ «Українська перепічка» ця міні-скульптура стала першим великим виходом у публічний простір за 38 років. Директор Антон Грищенко ділиться, що цей проєкт особливий для його родини, яка бачила Київ у найрізноманітніші часи: у дні Незалежності, під час революцій, під час пандемії та у війні. Його батько, Ігор Миколайович Грищенко, засновник «Київської перепічки», зараз боронить Україну на фронті, а перепічка продовжує годувати тих, хто вірить у перемогу. Родина мріє про той день, коли вони пригощатимуть людей на Хрещатику після святкування перемоги.

Легенда про довголіття

Київська перепічка стала не просто гастрономічною пам’яткою, а й носієм своєї маленької легенди. Кажуть, хто торкнеться цієї міні-скульптури — той набере собі довголіття. І як тут не повірити? Адже навіть найменша частинка Києва має свій неповторний шарм і здатність заряджати на майбутнє.

Кожна скульптура проєкту «Шукай!» — це маленьке нагадування про величезну історію Києва. А перепічка в бронзі — це тепле «привіт» від міста, яке завжди чекає, вірить і пам’ятає кожного, хто приходить на його вулиці.

Запис Міні-скульптура «Київська Перепічка» спершу з'явиться на .

На вулиці Богдана Хмельницького, серед багатих історією київських будівель, є одна маленька, але значуща пам’ятка – міні-скульптура «Родина Ґалаґанів». Вона створена в рамках проєкту «Шукай!» і присвячена славетній родині, що залишила глибокий слід у культурному житті України.

Історія родини Ґалаґанів – відданість народу

Родина Ґалаґанів здавна мала вплив у суспільстві, ще з XVII століття вони були відомими українськими землевласниками. Протягом століть їхній статус і маєтки тільки зростали, але найбільша слава припала на XIX століття, коли родина стала активними меценатами й громадськими діячами. Та, як це часто буває, за гучним успіхом приховувалася особиста трагедія, яка змінила їхнє життя назавжди.

Втрата, що змінила все

У 1869 році Ґалаґани пережили жахливе горе – помер їхній єдиний син, 15-річний Павло. Хлопець захворів під час поїздки до родинного маєтку на Чернігівщині, і через відсутність кваліфікованого лікаря його не вдалося врятувати. Втрата єдиної дитини стала величезною трагедією для батьків, яка спонукала їх до особливого рішення – зберегти пам’ять про сина не лише в серці, але й у суспільстві.

Колегія Павла Ґалаґана – символ вічної пам’яті

Щоб увічнити ім’я свого сина, Григорій та Катерина Ґалаґани заснували Колегію Павла Ґалаґана. Відкриття цього навчального закладу стало їхнім способом зробити добру справу для майбутніх поколінь. Колегія на Фундуклеївській вулиці, нині Богдана Хмельницького, стала місцем, де молоді люди отримували якісну освіту. Вихованці мали змогу жити, навчатися та готуватися до вступу до університетів, відчуваючи на собі підтримку родини Ґалаґанів.

Неперевершений вплив меценатства

Родина Ґалаґанів не зупинилася лише на створенні Колегії. Вони інвестували чималі кошти в її розвиток, подарувавши свій родовий маєток, щоб забезпечити стабільну роботу закладу. Завдяки їхнім зусиллям, сотні молодих людей мали змогу здобувати освіту в найкращих умовах, користуючись інноваційними підходами до навчання.

Скульптура, що нагадує про спадок

Сьогодні міні-скульптура «Родина Ґалаґанів» прикрашає будівлю Національного музею літератури України, що розташований у колишньому приміщенні Колегії. Вона не просто нагадує про величну родину Ґалаґанів, а й вшановує їхню незгасну любов до знань і доброчинності.

Запис Міні-скульптура «Родина Ґалаґанів» спершу з'явиться на .

Міні-скульптура «Давид Марголін» у Києві — це не просто пам’ятник. Вона присвячена людині, яка своїми справами назавжди змінила місто. Цей невеликий шедевр, частина проєкту «Шукай!», нагадує про купця, бізнесмена і мецената, який зробив неймовірний внесок у розвиток Києва. Давид Марголін — приклад того, як одна людина може вплинути на ціле місто, своїм талантом, інтуїцією та добрими справами.

Перші кроки: з базару до великих бізнесів

Народившись не в Києві, Марголін переїхав до міста у віці трохи більше двадцяти років. Його шлях до успіху починався з найпростіших речей — він загортав рибу та овочі на Єврейському базарі. Однак, вже незабаром його талант та працелюбність дозволили йому стати розсильним у фінансовій конторі, а згодом очолити торговельну фірму на Подолі. Ця фірма стала трампліном для його бізнесової кар’єри. Вивчивши кілька іноземних мов, Марголін заснував один із перших київських цегляних заводів і став успішним підприємцем у сфері моди, завозячи до Києва одяг із Західної Європи.

Трамваї, пароплави і добрі справи

Але на цьому Давид не зупинився. Його інтуїція підказувала, куди рухатися далі. Після успіху у виробництві цегли та торгівлі модним одягом, Марголін захопився транспортом. Він не тільки допомагав розвивати пароплавство у Києві, але й став акціонером міського трамваю. Найдивовижніше те, що саме за його кошти була прокладена трамвайна колія до Кадетського корпусу. Після цього Марголін подарував місту цю лінію, що стало ще одним свідченням його щедрості.

Інвестиції в інфраструктуру та доброчинність

Марголін завжди знав, куди вкладати гроші. Він інвестував у водопровід, міське освітлення, нафтову і бензинову торгівлю. Проте, хоч і був успішним підприємцем, його не можна було назвати жадібним. Навпаки, Марголін був одним із найбільш щедрих меценатів Києва. Він фінансував безліч освітніх проєктів, включно зі школами для бідних дітей та комерційними навчальними закладами.

Його любов до Києва була безмежною

Давид Марголін віддавав своє серце і кошти не тільки місту, але й його жителям. Наприклад, він підтримував інфраструктуру Труханового острова, будуючи там школу, церкву та утримуючи пароплавну пристань. Марголін був не просто бізнесменом, а справжнім благодійником, який допомагав і школам, і сирітським притулкам.

Життя після Києва

Незважаючи на те, що Марголін досяг величезного успіху в Києві, революційні події змусили його родину залишити місто. Вони емігрували до Німеччини, але бізнесмен вірив, що незабаром повернеться. На жаль, цього не сталося. У 1925 році, після серцевого нападу, Давид Марголін помер, так і не побачивши Києва знову.

Міні-скульптура як данина пам’яті

Сьогодні міні-скульптура на вулиці Ольгинській, 2/1, де колись була резиденція Марголіна, є символом його внеску в місто. Це більше, ніж просто бронзова фігурка — це пам’ять про людину, яка своїми справами залишила слід у серці Києва.

Запис Міні-скульптура «Давид Марголін» спершу з'явиться на .

Міні-скульптура «Михайло Дегтярьов» від проєкту Шукай! відкриває перед нами історію людини, яка залишила незгладимий слід у житті Києва. Ця фігурка – не просто пам’ять про купця та мецената, вона символізує силу волі, щедрість і безмежну любов до свого міста.

Від хлопчика без батька до київського лідера

Михайло Дегтярьов не народився у достатку, хоча й виріс у родині відомих київських купців. У шість років він втратив батька, але це стало лише поштовхом для його подальшого розвитку. Маленький Михайло змалку вчився справлятися з труднощами, використовуючи свою неймовірну пам’ять та ділову хватку. У молодому віці він не лише зумів зберегти сімейний бізнес, а й перетворити його на успішне підприємство, яке процвітало й завойовувало нові ринки.

Щедрість, яка змінювала долі

Але Михайло Дегтярьов був не тільки вправним бізнесменом. Він мав велике серце й не міг стояти осторонь, коли бачив потребу в допомозі. Ще в молоді роки він долучився до благодійної діяльності, починаючи з підтримки сирітського дому. Однак найбільше він проявив себе в 1880-1890-х роках, коли його щедрість охопила різні соціальні проєкти.

Михайло профінансував будівництво Будинку купецьких зборів (нині відома Колонна зала імені Лисенка), а також заснував богадільню для літніх людей і «будинок вдів», де знайшли притулок сім’ї, які втратили годувальників. Його допомога не обмежувалася одноразовими внесками – Дегтярьов постійно підтримував лікарні, надавав стипендії студентам, фінансував різноманітні благодійні ініціативи.

Заповіт, що продовжив добрі справи

Найбільший прояв його доброти чекав на киян після його смерті. У своєму заповіті Михайло Дегтярьов залишив більше 4,5 мільйонів рублів на благодійність. Із цих коштів було побудовано цілий комплекс благодійних закладів на Лук’янівці – богадільню для літніх людей та дитячий притулок, де кожна дитина отримувала не лише дах над головою, а й освіту, можливість навчитися ремеслу та підготуватися до самостійного життя.

Ці заклади працювали на повну потужність, забезпечуючи сотні людей старшого віку та дітей усім необхідним. Діти вчилися, а старші люди могли отримати не лише догляд, а й можливість працювати у майстернях та заробляти собі на додаткові витрати. Усе це стало можливим завдяки щедрому заповіту Дегтярьова, який мріяв, щоб його багатство продовжувало слугувати місту навіть після його смерті.

Скульптура – нагадування про величну доброту

Міні-скульптура Михайла Дегтярьова встановлена на фасаді Національної філармонії України на Володимирському узвозі, 2. І це не випадково, адже саме завдяки його меценатству ця будівля постала перед киянами. Маленька скульптура на стіні – це символ великої душі, яка жила не для себе, а для інших, і нагадує нам про те, як одна людина може змінити долі багатьох.

Запис Міні-скульптура «Михайло Дегтярьов» спершу з'явиться на .

Якщо прогулюючись вулицями Києва, ви випадково помітите маленьку скульптурку на стіні будинку – це може бути частиною унікального проєкту «Шукай!». Одна з цих скульптур присвячена людині, без якої Київ би не був таким, як ми його знаємо сьогодні. Це Микола Бунге – визначний фахівець у галузі економіки, громадський діяч і справжній благодійник.

Від аптекарів до вершини економіки

Родина Бунге приїхала до Києва з далекої Східної Пруссії у XVIII столітті і спочатку здобула популярність як майстри аптекарської справи. Однак Микола обрав для себе альтернативний шлях – він став не просто успішним економістом, а справжнім лідером у цій галузі. Щоразу, коли Микола Бунге очолював Університет святого Володимира, студенти і викладачі знали, що це період великих змін і розвитку. Його талант як управлінця привів його навіть до посади міністра фінансів Російської імперії у 1880-х роках, де він теж залишив свій неповторний слід.

Створювач нових можливостей для Києва

Проте наукова та управлінська кар’єра – це лише частина величезного спадку Бунге. Київ завдячує йому багатьма ініціативами, які й донині розвивають місто. Уявіть собі, як на вулицях Києва з’являються перші банки, створені з ініціативи Миколи Бунге. Він вірив у те, що місту потрібна сучасна фінансова система, тому організував товариства взаємного кредиту і комерційні банки, які дали киянам більше можливостей для розвитку власної справи.

Серце для студентів

Але найяскравішим проявом його людяності було те, як він піклувався про київських студентів. Після анкетування студентів у 1872 році, Бунге зрозумів, що більшість з них ледве виживають на мізерні кошти. Не лишивши це просто проблемою, він почав створювати приватні стипендії для тих, хто мав талант, але не мав можливостей. Від його ініціативи з’явилися перші іменні стипендії, фонди для здобуття освіти за кордоном і фінансова підтримка для сиріт. За його благодійну діяльність Київська дума визнала Миколу Бунге почесним мешканцем міста.

Спадщина, яка живе

Микола Бунге не лише зробив величезний внесок за життя, але й продовжував допомагати Києву після смерті. Він заповідав 6 тисяч рублів на розвиток університету, і відсотки від цих коштів використовували для щорічних премій студентам за найкращі наукові роботи. А ще його учні створили на честь свого вчителя початкове училище його імені, яке стало важливою частиною освітньої системи Києва.

Сила знань на Липській

Невелика скульптура, присвячена Миколі Бунге, знаходиться на вулиці Липській, 18/5, де колись було училище його імені. Це місце символізує не лише його заслуги перед Києвом, але й його величезну любов до освіти і студентів. Ця міні-скульптура – маленьке нагадування про людину, яка завжди ставила місто та його мешканців на перше місце.

Запис Міні-скульптура «Микола Бунге» спершу з'явиться на .

Міні-скульптура, що присвячена Галшці Гулевичівні, розташована на вулиці Іллінській, 8, неподалік від місця, де колись знаходилася її садиба. Вона не просто стоїть як символ давньої епохи, але й віддає шану одній з найвідоміших меценаток, що зробила величезний внесок у розвиток культури та освіти в Києві. Її постать залишається загадковою, але історія її щедрих дарів живе й донині.

Народження в шляхетському роду

Галшка (Єлизавета) Гулевичівна народилася близько 1577 року і походила з давнього шляхетського роду Гулевичів із Волині. Її ім’я, яке має польське коріння, було поширене серед тогочасної знаті. Її шляхетне походження не лише визначало соціальний статус, а й формувало відчуття відповідальності перед суспільством, яке вона пронесла через усе своє життя.

Два шлюби та доленосний переїзд до Києва

Галшка пережила непросте життя, перший шлюб тривав лише п’ять років, але доля дала їй шанс на новий початок. Вона одружилася вдруге зі Стефаном Лозкою, шляхтичем із Київщини, і разом із ним оселилася в Києві на Подолі, де Лозка володів садибою. Ця подія стала поворотною в житті Галшки, адже саме Київ став містом, де її благодійна діяльність розквітла найбільше.

Благодійність на благо церкви і освіти

На початку XVII століття в Києві розгорілася гостра релігійна боротьба між православними та уніатами. Галшка, відчуваючи обов’язок підтримати православну церкву, вирішила використати свої статки для важливої місії – підтримки освіти та культури. У 1615 році вона зробила щедрий дар Київському братству, передавши їм землю під школу та інші заклади. Саме ця школа стала основою майбутньої Києво-Могилянської академії – першого університету Східної Європи.

Спірні деталі дарчої грамоти

Хоча текст дарчої Галшки дійшов до нас лише в копії пізнішого часу, дослідники продовжують сперечатися про точність її змісту. Незважаючи на це, беззаперечним є той факт, що саме завдяки її вкладу Київське братство змогло розвивати освіту, зокрема створити школу для дітей шляхтичів та міщан. Її дар став символом меценатства того часу, який донині вважають одним із найважливіших у історії української освіти.

Переїзд до Луцька та останні роки життя

Після смерті другого чоловіка Галшка переїхала до Луцька, де продовжувала свою благодійну діяльність, підтримуючи місцеву православну громаду. Вона залишила значну частину своїх статків Луцькому братству та його школі, доводячи, що її життєва місія завжди була пов’язана з освітою та підтримкою культури.

Місце, де все почалося

Сьогодні міні-скульптура Галшки Гулевичівни нагадує нам про її величезний внесок у розвиток Києва. Розташована біля того місця, де колись стояла її садиба, ця скульптура є символом її незламної віри в силу освіти та культури. Її спадщина живе в серцях киян, які щодня проходять повз цю скульптуру, згадуючи про ту, хто стала натхненням для майбутніх поколінь.

Запис Міні-скульптура «Галшка (Єлизавета) Гулевичівна» спершу з'явиться на .

На вулицях старого Києва приховані справжні скарби. Серед них – міні-скульптура «Київська гривня», що стала частиною захоплюючого проєкту «Шукай!». Ця невелика бронзова фігурка символізує давньоруську валюту – київську гривню, і перенесе нас у часи, коли срібні зливки були не лише грошима, а й цінними артефактами того періоду.

Символ багатства і могутності

Київська гривня була не просто срібним злитком, а справжнім символом багатства і фінансової стабільності. Вона мала характерну ромбовидну форму та важила близько 160 грамів. Для виготовлення таких зливків використовували спеціальну технологію виплавки – виливали розпечене срібло у форми, які надавали їм гладенької основи, а поверхня залишалася з цікавими порожнинами. Така структура металу дозволяла майстрам виготовляти тонкі пластини, які ймовірно, спершу слугували ювелірним виробництвом.

Гроші середньовічного Києва

У часи Київської Русі гривні використовувалися для великих торговельних операцій та придбання дорогих товарів. За кілька гривень можна було купити коня або земельну ділянку, що свідчить про їхню значну цінність. Однак, гривні стали не просто засобом обміну, а і міцною ланкою в економічному житті Києва 12-13 століття, до моменту монгольського завоювання.

Таємниці археології

Археологічні розкопки Києва дарували світу не одну знахідку гривень київського типу. Одна з найперших відбулася ще в 1635 році під час реставрації Десятинної церкви. Однак, документально підтверджено ці знахідки лише в XIX столітті, коли під час розкопок на території тієї ж церкви було знайдено чотири гривні. З часом було виявлено десятки зливків, більшість з яких походять із центральної частини старого Києва.

Легенда, що дарує удачу

Скульптура «Київська гривня» знаходиться за адресою: вул. Володимирська, 2, у дворі Національного музею історії України. Вона не лише є символом історичної величі Києва, а й несе у собі цікаву легенду. Говорять, якщо потерти міні-скульптуру, то обов’язково збережеш власну гривню і навіть примножиш свій достаток. Це чудовий привід прогулятися Києвом, відшукати цей маленький артефакт і доторкнутися до історії, яка живе серед нас.

Запис Міні-скульптура «Київська гривня» спершу з'явиться на .

Одного разу, прогулюючись зеленим двориком Києво-Могилянської академії, ви можете натрапити на незвичайну споруду – білу колону з зеленим дашком. Спершу здається, що це лише архітектурна прикраса, проте придивившись ближче, стає зрозуміло: це – не просто пам’ятка, а справжній сонячний годинник. Його історія сягає XVIII століття, коли один талановитий викладач вирішив не тільки навчати студентів теоретичним знанням, а й зробити їхнє навчання захопливим та практичним.

П’єр Брульон – майстер часу

Міні-скульптура, присвячена П’єру Брульону, вчителю математики, є частиною проєкту Шукай!, що відзначає визначні постаті Києва. Брульон – це не просто викладач, а людина, яка залишила свій слід у часі, буквально. Приїхавши до Києва з Франції, він мав намір викладати французьку мову, але його математичні таланти змінили цей план. І ось, на подвір’ї академії постають сонячні годинники, що не лише прикрашають місто, але й стали навчальними посібниками для студентів.

Математика, що оживає на подвір’ї

У XVIII столітті Києво-Могилянська академія була центром науки. Математика, яку тоді розуміли значно ширше, охоплювала безліч дисциплін: від геометрії до механіки. І для того, щоб зробити навчання більш захопливим, Брульон вирішив, що найкращим способом пояснити складні математичні концепції буде створення реального об’єкта – сонячного годинника. Один із таких годинників він встановив прямо у дворі академії, а другий – на ринковій площі, де він прикрасив відомий фонтан «Самсон».

Час, що не підвладний змінам

Хоча століття минули, а ми звикли дивитися на час через екрани смартфонів, сонячний годинник П’єра Брульона все ще зачаровує туристів і місцевих жителів. Звісно, в наш час цей годинник може показувати правильний час лише півроку, оскільки був створений ще до появи літнього часу, але його чарівність залишається незмінною. Він нагадує нам про минуле, про ті часи, коли знання та майстерність передавалися не лише через книги, а й через ось такі унікальні, практичні проекти.

Легенда, що живе й досі

Незважаючи на те, що від самого П’єра Брульона залишилося мало інформації, його спадок живе дотепер у вигляді не тільки годинників, а й легенд. Існує жарт серед студентів: «Створив годинник пан Брульон, щоб вчасно з’їсти свій бульйон». А ще є повір’я: якщо потерти сонячний годинник, то вам ніколи не бракуватиме часу. Ця міні-скульптура нагадає кожному, що, незважаючи на зміни, час має свою власну магію.

Годинник, який поєднує покоління

Міні-скульптура «Годинник П’єра Брульона» – це не просто згадка про старі часи, а символ того, що знання не зникають, а лише видозмінюються. Студенти й досі ходять поруч із цією незвичайною спорудою, а час ніби зупиняється на мить, коли тіні знову вкладаються на розмітку сонячного годинника. Тож якщо ви опинитеся біля Києво-Могилянської академії, не забудьте приділити кілька хвилин цьому маленькому диву, що пов’язує покоління та дарує частку старовинної мудрості.

Запис Міні-скульптура «Годинник П’єра Брульона» спершу з'явиться на .

Міні-скульптура «Ланцюговий міст» із проєкту Шукай! – це не просто шматочок історії, а справжнє нагадування про одне з найважливіших досягнень Києва. Вона присвячена першому постійному мосту, що поєднав два береги Дніпра, вирішивши віковічну проблему переправи. Цей міст став символом єднання, прогресу та непохитної волі до розвитку, яка завжди була в серці столиці.

Довгоочікуване поєднання берегів

Колись перетнути Дніпро було справжнім випробуванням для киян. Взимку допомагав лід, який замерзав, а літом доводилось користуватися човнами або надіятися на нестійкі дерев’яні мости. Однак, під час весняних паводків місто залишалось відокремленим від Лівого берега. Все змінилося у 1853 році, коли за вказівкою імператора Миколи I у Києві з’явився перший постійний міст. Це був не просто міст — це було справжнє інженерне диво, яке повністю змінило місто.

Міст, що здивував світ

Ланцюговий міст не мав аналогів у світі на момент свого відкриття. Цей унікальний шестипролітний міст настільки вразив своєю конструкцією, що його зменшену копію навіть відправили на Всесвітню виставку в Лондоні. Київ тоді став відомим не лише своєю історією, а й сучасними досягненнями. Цей міст демонстрував світу: Київ йде вперед і здатен на великі звершення.

Більше, ніж просто шлях

Ланцюговий міст змінив життя міста назавжди. Він став не лише зручним шляхом, а й важливим економічним та соціальним об’єктом. Завдяки розвідному механізму, міст пропускав великі судна, що рухались Дніпром, а в 1911 році тут навіть пустили перший бензотрамвай! Для багатьох київських дачників це був справжній прорив — маршрут трамвая пролягав аж до Броварів, роблячи поїздки на природу легшими й швидшими.

Випробування війною

Але, на жаль, як і багато чого в історії, Ланцюговий міст постраждав від воєнних дій. За часів Громадянської війни у 1920 році одна із ділянок моста була підірвана. Проте на його старих опорах збудували новий міст за проєктом Євгена Патона, який також не встояв у вирі Другої світової війни. І хоча сьогодні ми користуємося сучасними мостами, сліди Ланцюгового моста залишаються живим спогадом минулого.

Камені, що зберігають таємниці

Якщо придивитися з мосту Метро, можна побачити щось незвичайне — темні кам’яні опори старого Ланцюгового моста, що досі видніються під водою. Вони стоять, як мовчазні свідки тієї епохи, коли кожен камінь означав технологічний прорив і зусилля, спрямовані на подолання природних перешкод.

Вибір свого шляху

Міні-скульптура «Ланцюговий міст» зберігає в собі не лише спогади, а й легенди. Вона має свою особливу прикмету: якщо потерти її, можна знайти свій берег, свій життєвий шлях. І кожен, хто торкнеться до цієї маленької скульптури, отримує шанс обрати свій власний шлях у житті, так само, як Ланцюговий міст колись об’єднав два береги великого Дніпра.

Ця скульптура — це місточок між минулим і теперішнім, вона дарує можливість відчути велич того часу, коли міст був символом прогресу і нових горизонтів для Києва.

Запис Міні-скульптура «Ланцюговий міст» спершу з'явиться на .

Міні-скульптура «Київський велотрек» із серії «Шукай!» – це не просто металевий витвір мистецтва, а частинка історії міста, яка пережила кілька епох. Перший велотрек Києва, який знаходиться на вулиці В’ячеслава Липинського, вже понад століття залишається важливою спортивною пам’яткою столиці. Його історія почалася у 1913 році, коли місто на хвилі індустріальних змін створювало нові можливості для активного дозвілля.

Від сміттєзвалища до місця для велогонок

Колись на цьому місці простягався Афанасіївський яр, який використовували для сміття та як притулок для знедолених. Але на початку 1910-х років Київ почав перетворюватися: частину яру засипали, а на його місці виросли нові житлові будинки для заможних городян. Утворені сквери та парки почали ставати популярними місцями для відпочинку, а в 1913 році тут облаштували велотрек — новий на той час вид активного дозвілля, що завойовував серця киян.

Іван Біленко – архітектор, який змінив місто

Велотрек, який швидко став відомим серед містян, побудував київський архітектор Іван Біленко. На той час велосипедні траси називали «циклодромами», і це було справжнім технологічним досягненням для столиці. Біленко не лише збудував місце для велоперегонів, але й облаштував поруч літній кінотеатр, де можна було насолоджуватися фільмами просто неба. Це поєднання спорту та розваг швидко стало одним із улюблених місць відпочинку киян.

Час перемін та підготовка до Олімпіади

Протягом своєї історії велотрек неодноразово змінювався, зокрема, перед Олімпійськими іграми 1980 року в Києві його повністю оновили. Сучасне покриття велотреку включало дерев’яні конструкції, які зробили трасу ще більш стійкою. Це дозволило Києву приймати частину олімпійських змагань, і велотрек став символом спортивного прогресу міста.

Боротьба за збереження унікальної спадщини

У 2000-х роках велотрек ледь не знесли через нові будівельні плани в центрі Києва. Але завдяки зусиллям небайдужих мешканців міста вдалося відстояти цю пам’ятку, і в 2014 році було прийнято рішення відновити велотрек. Сьогодні він є одним із найстаріших в Європі, входить до десятки найкращих велотреків континенту та продовжує бути місцем для спортивних подій і відпочинку.

Вічний рух і мистецтво

У 2016 році велотрек отримав новий мистецький елемент – на стіні сусіднього будинку з’явився мурал із зображенням велосипедиста. Автором роботи став канадський художник Еммануїл Джарус, який увіковічив себе на велосипеді, символізуючи безперервний рух і дух цього місця.

Партнерство з історією

У 1913 році, коли в Києві з’явився велотрек, в іншій частині світу Вільям Стенлі зробив винахід, який змінив підхід до зберігання теплих напоїв – він створив перший цільнометалевий термос, який згодом став символом надійності під брендом Stanley. Так само, як і київський велотрек, термоси Stanley витримали випробування часом, і сьогодні вони об’єднані в рамках проєкту «Шукай!» як символи стійкості та довговічності.

Прикмета для тих, хто прагне швидкості

Якщо захочете відчути швидкість у житті, варто потерти міні-скульптуру «Київський велотрек». Вона не лише зберігає в собі історію століття, але й обіцяє допомогти вам рухатися вперед швидше, ніж будь-коли.

Запис Міні-скульптура «Київський велотрек» спершу з'явиться на .